Інтерв’ю з Лілеєю Усик, переможницею премії «Мама року 2016» у номінації «Натхнення»

Лілія Усик – матуся, котра стала оберегом не тільки для трьох своїх синочків, а й для воїнів АТО. ЇЇ історія – про підтримку, розуміння і турботу про оточуючих. Повну історію ви можете прочитати за посиланням: http://mamaroku.com.ua/story/249

 

Як ви дізналися про Премію «Мама року»? Що надихнуло вас на участь у конкурсі?

Про премію "Мама року" я дізналась від хорошої знайомої Лідії, яка розповіла мені про існування премії та порадила взяти участь. Коли я переглянула історії мам минулого року, була приємно здивована кількістю активних і прогресивних мам, які успішно поєднують материнство і бізнес або активну громадську діяльність.

Поділіться відкриттями, які ви зробили для себе завдяки проекту.

Даний проект для мене був відкриттям сам по собі, адже я дізналась багато нового, познайомилась з цікавими і успішними людьми, прекрасними матусями з всієї України. Я багато чого спробувала вперше: їздила верхи, купалась у басейні, займалась йогою, вперше була в ролі фотомоделі у прекрасних сукнях. Це були прекрасні 3 дні, які назавжди залишаться в моїй пам’яті.

Яку головну пораду ви б дали матусям України?

Хотіла б порадити всім не боятись народжувати діток! Ніколи не боятись, що поява дітей зможе поставити хрест на кар’єрі, тощо. Навпаки, діти дають неймовірну силу, нові ідеї, мотивують вас бути кращими, дають віру в себе і свої починання. Мої синочки надихають мене не стояти на місці, а рухатись вперед, бути більш активною, більш успішною, більш творчою, такою, якою вони пишатимуться!

Що мотивувало вас займатися волонтерською діяльністю? Чи допомагає вам чоловік у цій справі?

До початку допомоги мене спонукала складна ситуація, яка склалась в країні – початок війни. Допомога почалась з кількох десятків земляків, потім потребуючих ставало все більше і більше. З’являлись нові друзі – захисники, яких я зустрічала на передовій, які теж потребували моєї допомоги. Так, непомітно для себе я все частіше почала їздити на Схід. І кожен мій день не починався і не закінчувався без дзвінка з АТО.

Мій чоловік не відразу мене підтримав, адже йому була потрібна дружина, мама дітям, а з часом склалось так, що більшість домашніх обов’язків лягло на його плечі. Згодом, Юра мене почав розуміти, підтримувати, домогав в зборі допомоги, щоразу хвилюючись терпляче чекав мого повернення. Тричі, коли в мене не було запасного водія, він їздив в зону АТО. Завдяки мудрості і терпінню мого чоловіка ми зберегли сім’ю, адже перші 1,5 роки майже не бувала вдома, весь час була в дорозі, або, будучи вдома, вирішувала питання оплати бронежилетів чи приладів нічного бачення, рацій, тощо. В той час Юра став для наших синочків і татом, і мамою. Хоча, на початку всіх поїздок в АТО, моєму старшому Кості було лише 5,5 років, середньому Юрчику – 4, а найменшому Ростіку – лише 2 роки. Я прекрасно розуміла, що моїм синочкам потрібна була мама, але переважало почуття обов’язку. Я знала, що дуже потрібна там, на передовій. А хто, якщо не я?

Яким ви бачите своє життя у майбутньому?

Я дуже хочу миру! Адже буде мир – я матиму більше часу для своїх синочків та сім’ї. Більше часу для творчості, для роботи... Тож у майбутньому я бачу себе активною і щасливою мамою, яка проводить вільний час з дітками під мирним небом.