Поділись усмішкою своєю і вона іще не раз Тобі вернеться! :)
Натхнення

Поділись усмішкою своєю і вона іще не раз Тобі вернеться! :)

Автор: Галина Ковба

Звати мене Галина. Я щаслива матуся донечки Анастасії, якій 4 рочки. Живу так, як вчили мене батьки: "Поводься з людьми так, якби Ти хотіла, щоб поводились люди із Твоїми батьками! Твори добро, допомагай людям, будь щирою та даруй людям посмішку!".

 

Найбільшим прикладом для мене став мій двоюрідний Брат Тарас, з яким змалку росли, як рідні. Тарас Драбик, сержант 80 окремої аеромобільної бригади десантників, боровся за Україну з перших днів АТО і загинув у бою біля Луганського аеропорту за три дні до свого 30-ліття. Його кохана стала вдовою, а 3-річна донечка напівсиротою. Мав можливість вижити, та не міг покинути своїх двох поранених побратимів помирати, які просили: "Брате, не лишай нас!". Не полишив. Повернувся за друзями. Думав, що попаде з пораненими хлопцями в полон, та не судилося. Тіла трьох воїнів на полі бою лежали поряд, розстріляли впритул з півметра. Побратими, які вижили в цьому бою розказують, що просили Тараса покинути хлопців і втікати з поля бою, та Брат у слід сказав їм, щоб без нього рятувались, а він побратимів ранених не залише. Ця направду героїчна смерть серце розривала від болю втрати і ще важче стало, коли по смерті дружина розповіла, яка Братом була започаткована сімейна традиція щомісяця допомагати хворим діткам коштами на лікування. Тоді подумала я, а скільки ж всього доброго Брат ще б зробив, якби залишився між нами?! І я вирішила цей ланцюжок добра продовжити в знак Світлої Пам'яті про Брата-Героя.

 

Будучи в декретній відпустці, коли загинув Брат Тарас, в той час мій чоловік - військовослужбовець теж брав участь в АТО. Волосся сивіло від переживань, ночами, сон не брав мене, коли доця солодко спала і тоді я почала потроху вникати у сферу волонтерську та благодійності. Спочатку допомагала найнеобхіднішим для хлопців-воїнів чоловіка та рідного брата чоловіка, який на той час був командиром роти. Вони ставили мені задачі,казали, що саме їм необхідно (рації, тепловізор), а я намагалась знайти в телефонному режимі будь-які можливості, щоб в найкоротші терміни втілити побажання захисників у життя. Чому в телефонному, бо з донею, якій було півтора року я була сама. Чоловік усе мене надихав і говорив, що коли маю заняття їм допомогти на передову, то не залишається часу на думки про найгірше. Паралельно із допомогою нашим захисникам я почала допомагати в зборі коштів важкохворим діткам на лікування закордоном. По сьогоднішній день ділюсь напрацьованою інформацією з сім'ями, які потребують допомоги небайдужих людей. А восени долучилась до постійної допомоги і багатодітним сім'ям, різними необхідними речами. Надихають мене на добрі справи слова-подяки людей та сімей, яким вдалося допомогти. Ділюсь своєю усмішкою і вона мені щоразу вертається!